Конкурс есе
«Я- європеєць»
«У кожного з нас є своя Батьківщина»
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!
В.Сосюра
У
кожного з нас є своя Батьківщина - край, де ми народились, де зробили перші
свої кроки у житті, де отримали від батьків і дідів перші життєві уроки. Моя
Батьківщина -Україна.
Сліпуча синь неба, золоті розливи пшеничних ланів, легкокрилі тополі й
червона калина, хрещатий барвінок й огнисті мальви - все це моя Україна! Вона
знаходиться в східній частині Європи, але право називатися європейською країною
отримала не тільки завдяки географічному
розташуванню. Український народ з давніх-давен сповідує принципи незалежності й
свободи, які притаманні багатьом народам інших європейських держав. Він
належить до тих народів, які пройшли через великі випробування, тяжко жили й
змагалися, щоб увійти в сучасність. 26 років тому нас, як націю, визнав світ,
визнав нашу державність і, сподіваюсь, уже навіки ми утверджуємо себе як рівні
серед рівних на цій не завжди справедливій, але прекрасній планеті.
Україна багато століть була пов’язана з
усіма культурними й історичними процесами , що відбувалися в Європі. І сучасні політичні процеси в моїй державі тільки підтверджують нашу спрямованість
до євроінтеграції. А утвердження свободи слова, вільний розвиток демократії в
країні доводять: ми - європейці! Україна завжди тяжіла до європейської
культури, усвідомлювала себе її органічним компонентом, збагатила своїми
духовними цінностями і європейську, і світову культури, виявила світові ціле
гроно геніїв таких масштабів, як
Шевченко, Гоголь, Франко, Грушевський, Вернадський… Протягом століть українці
створили самобутню культуру, засновану на засадах гуманізму й високої
духовності . Це ще одне підтвердження, що ми-європейці!
На жаль, процес становлення молодої європейської держави України затягнувся,
війна на Сході, окупація Росією Криму призводять до економічних та людських
втрат. Це найбільше хвилює моїх співвітчизників. А проте Україна продовжує йти
шляхом демократичних реформ, який веде до цивілізованого суспільства. Вона стає
повноправною європейською державою, українці отримують безвізовий режим, перетинаючи
кордони європейських країн без перешкод. Розширюються сфери співробітництва України
з державами Європи. Та не треба думати ,що ми забули Шевченківське «…свого не
цурайтесь». Українці, будучи європейською нацією,завжди пам’ятають про свої
національні ідеали.
Треба визнати, що найскладнішу частину шляху євроінтеграції нам ще належить подолати. Ми
повинні напружити всі свої інтелектуальні сили й професійний потенціал, щоб не
опинитися на сировинному узбіччі високотехнологічної цивілізації. На думку
експертів Інституту світової політики,багатьом українцям властиво вдавати із
себе європейців,залишаючись за суттю «совковими людьми».А чи існує спосіб
позбутися комплексів цього «гомо совєтікуса» - комплексів меншовартості, безвідповідальності,
слабкодухості? Як одужати від заляканості й збайдужіння, на які продовжує «хворіти» нинішнє українське суспільство? На
мою думку, потрібно насамперед усвідомити, що людина сама відповідальна за
власну долю та долю своєї країни й від кожного громадянина залежить майбутнє
держави. Безперечно, розбудова України має здійснюватися передусім у душах
людей. Звичайно, на це потрібен час, але майбутнє починається сьогодні.
Мені здається,що якби всі українці були справжніми патріотами,а не
«багатствами країни гендлярі»,то моя Україна стала б однією з найрозвиненіших
країн не тільки Європи, а й світу. Щоб жити за європейськими стандартами, щоб
жити по-європейськи, нам,українцям, треба краще працювати. Це стосується всіх:
мене,батьків,друзів,сусідів,всіх,кому не байдуже майбутнє рідної країни.
Людська праця потребує знань,які здобуваються в навчанні,тож вчімось! Зробімо
так, щоб день сьогоднішній став гордістю для майбутнього. Вірю, що Україна моя
буде високорозвиненою європейською державою. Для цього потрібні й мої зусилля: ґрунтовні
знання, активна життєва позиція. Я не чекаю, коли стану дорослішим, я хочу бути
справжнім українцем зараз, тому беру участь в різноманітних доброчинних
акціях,збираю разом з товаришами гуманітарну допомогу для мешканців зони АТО, надсилаємо
з однокласниками малюнки,власноруч виготовлені обереги українським
воїнам-захисникам. Відчуваю себе громадянином своєї країни в повному обсязі
цього слова.
Сьогодні ми є свідками великих змін,що відбуваються в нашій державі. Розуміючи
це, я намагаюся працювати (відповідно до мого віку) в ім’я розвитку України, прагну
своїм розумом, серцем, руками створити щасливе майбутнє. Адже що більше буде
зроблено сьогодні, то краще житимемо завтра,і нас прийме європейська спільнота.
І тоді я з гідністю можу сказати: « Я-
європеєць!».
Всеукраїнський конкурс "Об'єднаймось, брати-українці"
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Т. Шевченко
Наш
світ постійно змінюється: глобалізація, світові простори долаються дуже швидко,
на людей падає лавина знань, інформації… Але якщо все підкорюється плину часу та
змінам, то чому так повільно змінюється на краще життя нас, українців?
Вік неволі приспав нас, пригуснула думка,
пригасли поривання, вицвіла фантазія. Нація добрих, але нещасних людей? Кому
боротися за Україну? Численні партії, сотні депутатів в основному клопочуться,
як «пролізти» і «сісти» в теплі гніздечка, які рясно гойдаються на гілках
влади. Люди кидаються хто в самотність, хто в консерватизм, хто просто в
байдужість, хто ностальгує за «щасливим»
минулим, декотрі чекають чогось від держави, інші вже й не чекають…
І
все ж… Все ж у нас дещо є. Насамперед є мета, по якій спрагли покоління
українців! Є. нехай дещо ще слабка, але незалежна Україна, яку потрібно
відстоювати, плекати, розбудовувати, наповнювати чистим українським змістом.
Маємо приклади відданої боротьби за Україну і справжнього українського
характеру – це і Хмельницький, і Дорошенко, і Богун, і Гонта, і Ольжич, і бійці
УПА, і Стус.
Головна
передумова щасливого існування країни – це, на мою думку, її громадяни, які,
наче крихітні частинки, об’єднуючись, разом складають справжню сутність «рідної
землі». Але часто українська нація не почувала себе єдиним цілим, від того не
спроможна була мобілізуватися, а влада цього не бачила або й не хотіла бачити,
не вміла або й не хотіла будувати національну стратегію, стратегію добра для
всіх. Що, крім простору й часу, єднає сучасних громадян України? Глибокі
філософські поняття «Батьківщина», «патріотизм», «рідний край», «національна
ідея» дуже часто пролітають повз нашу свідомість, адже в нас багато своїх
проблем, чому ми ще повинні думати й про нашу «неньку Україну»? Проте труднощі, проблеми кожного з нас
нікчемні в порівнянні з тим, що може статися з країною, де її громадяни не
ототожнюють себе зі своєю Батьківщиною.
Однак
українці все ще – єдиний народ. І ніщо не в силах зломити наш дух, ніхто не
спроможний підкорити нас, змусивши опустити горду голову. Бо ні розпечене
залізо, ні мечі, ні рушниці, ні найсучасніше озброєння тих, хто стояв і стоїть
проти нас не мали і не мають жодного шансу знищити невмируще прагнення свободи.
Мирна хліборобська праця в гармонії з оточуючою природою, «сердечний рай»,
благодатний світ матері й дитини як найвищі цінності й ідеали українців були
немислимі поза свободою. А тому поривання до волі, прагнення свободи (і соціальної,
і національної) було в них одвічним. Плугатарі – хлібороби брали в руки зброю,
щоб оборонятися, а не нападати. Завойовником мій народ ніколи не був! На
ідеалах добросусідства ґрунтувалося прагнення українців жити в мирі й в злагоді
з іншими народами. Адже вільним можеш почувати себе тільки поруч із вільними.
Наша історія, наша сучасність запеклася кров’ю на національному тілі.
Незважаючи на те, що наш народ повинен відстоювати свою незалежність зі зброєю
в руках, (і це в ХХІ столітті!), захищаючись від «зелених чоловічків», головним
«ворогом» української державності залишаються власні, несвідомі громадяни.
Наша
країна схожа на фортецю, яку неможливо взяти боєм. Тоді Янукович (соромно мені
його називати Президентом) зі своєю командою намагався зупинити нас на шляху до
євроінтеграції, змусити нас рухатися назад, деградуючи знову до рівня СНД. Але
коли люди, а не влада, стають на захист національних ідей та принципів, то саме
вони мають найбільше шансів на успіх. Революція гідності показала це, бо лише під
час боротьби можна зрозуміти справжню цінність того, на що ти покладаєш свої
сили та стремління. Хоча Україна втратила багато, але може повернути втрачене й
здобути все, бо в нас є за що боротися і для чого жити. Навіщо Лівобережна та
Правобережна Україна? Навіщо Західна? Потрібно об’єднатися! Український народ –
це велика сила! Але тільки коли ми всі разом! Це факт, який доведений і
сучасною історією нашої країни:
Хай кожен з нас подумає собі:
«А що ж бо я зробив для України?
Чи я горю, страждаю в боротьбі,
Чи повзаю по-рабськи на колінах?»
Єдність
нації, на мою думку, починається і з мови. Російськомовні й україномовні
громадяни країни повинні об’єднатися.
Тарас Шевченко – оберіг української мови, тож єднання повинне починатися
саме з нього. Читати, розуміти й ставати ближчим до нього і один до
одного, бо саме Тарас Григорович мріяв
про гуртування українців, про самодостатню націю, що здатна самостійно піднятися
на нові культурні та економічні щаблі. Тарас Шевченко – наш пророк, духовний
батько, творець і рятівник нації, який зробив незриме в історії зримим у слові,
дав народному духові точку опори. Українська мова, що була виплекана Шевченком
у його творах, повернула самоповагу українцям, подарувала вічність нашому слову
та нашій культурі, багатій історії. Проте блукаючи манівцями чужих культур,
відцуравшись рідної мови, чимало хто з українців і досі не повернувся на рідні
пороги, до материзни.
Сучасні
українці, щоб об’єднатися в націю, повинні стати націоналістами. Адже саме
націоналізм живить суспільну свідомість, яка неможлива без відновлення історії,
яку втратити народ не має жодного права. Треба пам’ятати абсолютно всі сторінки
«літопису» нашої Батьківщини. Навіть трагічні, бо народ, що не вчиться на своїх
помилках, не має майбутнього. Згадуємо пророчі слова Великого Кобзаря:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли
Ніже тії коми,
Все розберіть…
Відновлювати
історичну пам'ять – це не лише пізнавати минуле народу, науково документуючи
нові знахідки та складаючи їх в архівах, а й постійно відчувати національний
сором за довготривале примирення з рабством і, нестримно прагнучи волі, палко
боротися за неї. Щоб зберегти свою націю в такий важкий час, ми повинні
дотримуватися тих заповідей, що залишив нам геній Шевченка. Вони ніколи не
втратять своєї актуальності: «Свою Україну любіть!», «Борітеся – поборете!», «В
своїй хаті своя правда, і сила, і воля!» Палко любімо свій рідний край, мужньо
боронімо гідність свою та своїх співвітчизників. Народ, національно свідомий,
гордий, не здолає ніяка сила. Нам чітко сказано: « Стрепенися…Просвітися!..»
Так об’єднаймося ж , браття, щоб Україна
– ненька пишалася нами, її дітьми!
Серйозні небезпеки чекають Україну
в майбутньому, якщо не навчимося заради
загальної єдності, об’єднання поступатися своїми амбіціями. Нехай не затьмарять
нам розум тимчасові невдачі, помилки й всілякі негаразди, які були й будуть у
нашому складному житті. Нехай цього разу обійдуть нас невдачі Богдана
Хмельницького, Івана Мазепи, будуть уроком нам помилки Центральної Ради. Хай
кожен українець відчує себе українцем!
Хай надихає нас віщий голос Великого
Шевченка:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Матеріали до МАНівської роботи
Розділ1
Ономастика як наука про власні імена
1.1.Види та функції ономастичних одиниць.
Вагомість
дослідження власних назв не підлягає сумніву, адже оніми становлять особливий
пласт у лексичній системі мови. Як зазначають укладачі словника української ономастичної
термінології Д. Бучко та Н. Ткачова, вони
слугують для позначення виокремлених з певного виду об’єктів з метою ідентифікації
їх, тобто для них характерна індивідуальна закріпленість за позначуваним об’єктом
[5, с.133]. Специфіка власних назв та їх відмінності від назв загальних
настільки істотні, що онімні дослідження виділилися в окремий лінгвістичний
розділ – ономастику.
Ономастика
( від грец.onoma – « ім’я», « назва» ) – розділ мовознавства
про сукупність власних ( у більш вузькому сенсі- особистих) імен(онімів) об’єктів.
Ономастика вивчає історію та закономірності їх виникнення, розвитку і
функціонування, зміни, поширення і структури власних імен у мові і мовленні, в
літературній і діалектній сферах.
Оніми
як специфічні мовні одиниці мають диференційні ознаки, характерні в цілому для
всього класу пропріативів, певних розрядів власних назв або окремих номінацій.З’ясування
особливостей онімів, засвідчених у їх творенні, семантиці, відмінюванні,
функціонуванні тощо,є безпосереднім завданням ономастичних студій протягом
більш ніж двохтисячолітнього періоду вивчення онімної лексики.Однак, як у наукову галузь,
ономастика виділилася лише в XX столітті. Її розвиток як
наукової дисципліни умовно поділяється на три етапи. Перший етап – це «до
академічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної
проблематики. Цей період тривав до середини XIX століття. Другий етап охоплює другу половину XIXcт.- першу
половинуXXcт., коли з’являються академічні
філологічні дослідження з ономастики. Третій етап-друга половинаXXст.- початок XXI ст.
Українська ономастика започаткувалася
насамперед на рівні антропонімічних студій В. Ю.Охримовича, І. І. Срезневського,
М. Ф. Сумцова, І. Я.Франка. Аналіз топонімів(структурно-семантичну класифікацію
і стратиграфію окремих власних географічних найменувань) виконав М. М. Кордуба.
У 20-х роках ХХстоліття починається систематичне збирання української знімної
лексики, уніфікується написання пропріативів, проводиться їх первинне наукове
опрацювання.
У
цілому ж ХIХстоліття і початок ХХ століття характеризується домінуванням
ономастичних студій описового характеру, причому значна частина таких праць
активно використовувала дані « народної етимології»Відсутність класифікаційних
засад компенсувалася насамперед обсягом розглянутого матеріалу.Становлення
української академічної ономастики починається після Другої світової війни,
коли в межах відділу історії мови Інституту мовознавства АН УРСР виокремилася група
науковців,яка зосередила свої зусилля на ономастичних студіях. Це К.К.Цілуйко,
В.В.Німчук,О.С.Стрижак, А.П.Непокупний, І.М.Желєзняк, А.П.Корепанова,
Л.Т.Масенко.У практику ономастичних студій вводяться нові засади групування
власних назв, що дозволило певною мірою унормувати критерії насамперед
етимолого-дериваційної і частково функціональної типології пропріативів. Основи
такої систематизації онімів були розроблені В.В.Німчуком упроекті « Українська ономастична
термінологія»(1966р.).У 300 словникових статтях описано передусім загальні особливості
онімної лексики, денотатно-номінативні, словотвірні, мотиваційні та семантичні
типи власних назв.А.О.Білецький запропонував оригінальну схему групування власних
назв (топонімів), яка стала новою віхою у структуруванні онімної лексики, адже
включає лінгвістичну, тематичну, семантичну класифікації, статистичну й
історичну типології та морфологічний аналіз.[
]
Н.В.Подольська
у « Словнику російської ономастичної термінології» основну увагу звернула на
структурування ономастикону на підставі
співвіднесення номінацій з особливостями іменованих об’єктів, причому наявні
класи власних назв повністю увійшли до складу онімного простору української
мови.[ ].
Беручи
до уваги лінгвальні й екстралінгвальні характеристики власних назв російський
мовознавець О.В.Суперанська виділила такі систематизації пропріальної лексики(
які одночасно можна вважати і схемою аналізу
онімів) :а)за зв’язком з іменованими предметами;б) за шляхом створення назв, їх
призначеннямі дихотомією «назви в офіційному й неофіційному вживанні»;в) по
лінії « мікро- макро»;г) структурну; 5) хронологічну; 6) за мотивацією й
етимологічну; 7)за обсягом закріплених в онімах понять; 8) відповіднодо дихотомії
«мова- мовлення»; 9) стилістичну й естетичну[ ]
Серед новітніх проектів типологізації онімів слід відзначити погляди О.Ю.Карпенко,
яка за даними когнітивної ономастики, у мові , залежно від типів денотатів,
способів їх пізнання й номінації, власні назви у ментальному лексиконі поділила
на дев’ять фреймів: антропонімічний, топонімічний,теонімічний, ергономічний, зоохімічний,
космохімічний, хрононімічний, хрематонімічний та ідеонімічний.[ ]
М.Н.Торчинський
основними критеріями структурування онімного простору, які в цілому
забезпечують комплексну характеристику будь-якої пропріальної одиниці вважає: характер
іменованих об’єктів,особливості творення власних назв, функціонування
пропріативів[ ]. Увесь онімний простір сучасної української
мови розчленовано на 6 полів, 20 підполів, 36 секторів,32 підсектора,84
сегменти,35 підсегментів,614 елементів,215 піделементів[ ] Проте на сьогодні систематизація
пропріальних одиниць не відзначається комплексністю, системністю та
впорядкованістю, оскільки не всі оніми в типології мають своє мотивовано
визначене місце,немає єдності у поглядах на окремі групи пропріатів,в індетифікації
тих чинників, які можуть бути покладені в основу систематизації всіх онімів.О.Ю.Карпенко
відзначає, що «назви різних розрядів предметів та істот , що одержують власні
назви, як і сама кількість цих розрядів не збігаються у різних ономастів»[О.Ю.Карпенко].
М.П.Кочерган пропонує таку класифікацію власних назв: 1)антропоніми; 2)топоніми;
3)теоніми; 4)зо оніми; 5)астроніми; 6)космоніми; 7)хрононіми; 8)іде оніми; 9)хрематоніми;
10) ерг оніми; 11)гідроніми; 12)етноніми[ ].
1.2.Сутність
літературної ономастики як окремого напрямку лінгвістичної науки про власні
назви
Сам термін «літературна ономастика», ставши
вже загальновизнаним, усе ще має конкурентів у вигляді сполучень «поетична
ономастика», «стилістична ономастика». Л.Белей наполягає на означенні літературно-художня,
а не просто літературна[ Белей, 1995,
с.42]. В.Калінкін,що видав фундаментальну монографію з літературної ономастики
з глибоким теоретичним обгрунтуванням цього ономастичного напрямку, у
спеціальному параграфі «Назва дисципліни» обстоює термін «поетична ономастика»[Калінкін, 1999, с.63].
Онім є невід’ємним
елементом будь-якого літературного художнього твору і характеризується значним
семантико-стилістичним потенціалом, певною авторською трансформацією,
виконанням конотативної функції.
Художній твір дає власним
назвам більше можливостей проявити свої потенції у всій повноті й багатогранності.
Власна назва, включена в різноманітні зв’язки художнього
тексту, взаємодіючи з найближчим, мінімальним контекстом і макроконтекстом,що
утворює дискурс твору, набуває багатьох змістових зв’язків, складних асоціацій і конотацій. Входячи до
художнього тексту семантично недостатнім, власне ім’я виходить з нього семантично збагаченим і виступає сигналом,що
збуджує широкий комплекс певних асоціативних значень. Їх можна вважати
локальною семантичною структурою , що закріплюється за даним іменем у даному
контексті,- індивідуально-художнім значенням власного імені. Для художнього оніма
властиві такі риси: «а) денотати їх конструюються на основі досвіду художника,
письменника, музиканта, але не обов’язково
існують у дійсності; б) вони створюються за моделями імен реальних або
нереальнихпредметів з урахуванням їх належності до певного ономастичного поля»[Суперанська, 1973,с.148].
Ономастичний
простір художнього твору – це усі оніми в тексті, що поділяють його « на
декілька полів залежно від специфіки денотативного значення власних
назв,співвідношення з національним іменником мови, способу перетворення форм
імені та інших ознак»[Коржанова, 2008:79 ].
Будь-які розбіжності у заповненні ономастичного простору – це вияв
мовної відносності,спричиненої своєрідністю концептуалізації навколишнього
світу та пов’язаної із фактором ландшафту( тобто життєвими умовами носіїв
різних мов), фактором культури(зокрема впливом вірувань, звичаїв і традицій
національної культури певного історично усталеного типу) і фактором глибини
знань.
Поезія має свої істотні ономастичні особливості, і їх треба з’ясувати,
оскільки ВН є і завжди були істотним, функціонально значущим складником
поетичних творів, як і творів інших родів літератури Однією з таких
особливостей є опертя поезії на ширше коло власних назв, яке просто неможливо
звести до антропонімії.Ономастика поетичних текстів досить гостро ставить
питання про методику, про способи дослідження власних назв у художній
літературі, адже віршований текст становить
відчутний спротив вилученню з нього для дослідження самих тільки онімів,
вимагаючи не просто врахування контексту,а розгляду у всьому дискурсі, у межах
художнього цілого.
Для комплексного аналізу ономастикону
твору важливим є розгляд принципів і способів авторської номінації.
Залежно від жанру, ідейно-художнього змісту, просторово-часової організації
тексту автором використовуються різноманітні варіанти розміщення називних
знаків. Вибір форми найменування залежить, перш за все, від ставлення автора до
названого, комунікативної ситуації, соціального статусу носія.
На
сьогодні відсутня цілісна класифікація функцій ВН у художньому тексті, хоча це
питання порушувалося практично кожним дослідником літературної ономастики.Зокрема,
стилістичні функції онімів у художній літературі стали предметом дослідження Ю.О.Карпенка,
О.Ю.Карпенко,В.А.Никонова, Д.Лампінга, О.І.Фонякової та інших.Однією з останніх
запропонованих класифікацій функцій ВН у художньому творі є класифікація Н.В.Васильєвої. Вона виділяє такі функції: ідентифікації персонажа/місця; створення і підтримка ілюзії
достовірності світу оповіді(ілюзіонуюча функція); характеризуюча; функція
виділення і групування персонажів; функція перспективації(участь імені в перспективі
оповіді); естетична; міфологічна; деконструктивна(характерна здебільшого для
постмодерних художніх текстів) [Васильєва, ]
У
будь-якому художньому тексті також виділяється особливий клас власних назв-
заголовки, значення яких проектується на зміст усіх тестових рівнів і його
частин, на його загальну ідею; естетичне значення заголовку пов’язане з
глибокою семантикою твору.При цьому заголовки виконують в художньому тексті
низку функцій , відмінних від функцій решти онімів, наприклад, функцію ізоляції
та завершення, рекламно- інтригуючу, епатуючу тощо.
Отже,вивчення власної назви як важливого
стилеутворюючого елемента в ономастичній системі текст включає дослідження структурної
організації ономастичного простору, принципів і способів номінації,
стилістичних функцій онімів,їхніх асоціативних зв’язків, співвідносних із
реалізацією конкретного образу, замислу твору, позицією автора.
Мотиваційна типологія онімів ґрунтується на
покладеній в основу власної назви ознаці, яка була найбільш актуальною вмомент
онімотворення. Традиційно мовознавцями (В.А.Никоновим, В.В.Німчуком, М.Л.Худашем)
за мотивом номінації виділяються оніми апотропейні, ідеологічні, квалітативні,
локативні,меморіальні, патронімічні, посесивні,асоціативні, номінальні,символічні,ситуативні,сутнісні,
темпоральні. Усталеним є розмежування онімів природних і штучних,питомих і
запозичених. Комбіновані за походженням найменування кваліфіковано як гібридні.
За рівнем засвоєння вирізняються назви засвоєні,власне запозичені та
варваризми.Розрізняють такі способи запозиченя пропріативів: вкраплення, транслітерація,
практична транскрипція,переклад(калькування і напівкалькування).
Денотатно-квалітативна
типологія власних назв ґрунтується на узвичаєних в ономастиці критеріях, що
дозволяє уніфікувати низки груп,зокрема:
за біологічними особливостями денотатів-
біоніків, абіонімів, гіпобіонімів;
за за реальністю існування-реалонімів,фантаст
онімів,гіпететонімів;
за кількістю номінованих об’єктів-індивідуальних та
групових.
Етимологічний аналіз спрямований на
встановлення етимона пропріатива; на можливість етимологізування оніма; на
наявність певних різновидів етимології: відомої, невідомої,гіпотетичної,
прозорої, непрозорої,хибної та народної.
Проблемам словотвору в ономастичних студіях закономірно приділено найбільше
уваги,проте єдності у встановлені прийомів деривації немає.Усю різноплановість
дериваційних процесів можна звести до двох основних способів-морфологічного і
лексико- семантичного. Різновидами морфологічного способу творення пропріальних
одиниць є афіксація, усічення,складання, абревіація. Лексико- семантичний спосіб
представлений власне семантизацією ( онімізацією, трансонімізацією, синтаксичним
способом).
Частотним є дослідження продуктивності словотвірних типів.Узвичаєним в
ономастиці є розмежування пропріальних одиниць за семантикою їхньої твірної
основи: відапелятивні і відонімні.
Таким чином, наявні дослідження засвідчують постійне зацікавлення науковцями
проектами, пов’язаними
із групуванням власних назв передусім за денотатно-номінативними,
функціональними критеріями.
Розділ 2
Ономастичний простір поем Ліни Костенко.
2.1.Ономастичні особливості ранніх поем .
Перший великий
епічний твір Ліни Костенко «Казка про Мару» «вбраний у фольклорні шати»[мельникї].Онімічна складова цієї поеми-казки
побудована цікаво й узасаднено. З персонажів лише четверо мають імена-Марися,вона
ж Мара,Галя і двоє чаклунів з описовими оказіональними іменами Мудра Баба і Дурний Чоловік.З цих чотирьох
антропонімів 27 ужитків має ім’я Мара. Хронотоп
«Казки про Мару» умовний, позбавлений географічної та часової конкретики, що властиво народній казці.
Що стосується художнього простору, то авторка частко во «організовує» його за
допомогою казкових топонімів-Перехрестя Блискавиць і Трав’яного
Тупика.Оказіональним онімом є і фітонім Глід .Казкові імена апелятивного
походження виступають носіями певної життєвої філософії. Дурний Чоловік уособлює
найвищий,аж до самозречення, рівень альтруїзму;Глід- втілення духовної
стійкості.
Поема-
казка «Мандрівки серця» склала нову сторінку творчості Ліни Костенко, зокрема й
творчості ономастичної. Оніми узвичаєного типу в поемі представлені тільки
двома особовими іменами-це баба Хівря й сусідський Іван. Ці антропоніми
позначають епізодичних, не включених до сюжету осіб,проте в поемі з’явилися не так і випадково.
Вони однозначно засвідчили місце дії: Україна. Головного героя,відтоді як він
пішов у мандри,поетеса називає Мандрівником: « Ішов Мандрівник у широкому полі»,
«Очі протер Мандрівник»[ ]. І цей
антропонім вжитий 24 рази. Є у поемі слова, які позначаються онімічно чи майже
онімічно. Це- уособлення різних форм життя і людського горя.Ось приклад: «
Посеред райдужного цвіту,| у трав’янистомутеплі,| Солдат із сірого граніту |стоїть
по груди у землі.»[ ].
Вживання великої літери говорить про власну
назву, але далі поетеса пише: « Хто ж цей солдат?»[ ].На думку В.П.Григор’єва, «для художнього мовлення протиставлення загальних назв та власних
назв до певної міри нейтралізується»[Григор’єв,с. 107].Зближення
цих двох іменних груп у поетичному мовленні дійсно наявне, оскільки вони обидві
поєднуються тим, що В.В.Виноградов назвав двоплановістю поетичного слова:
«поетичне слово двопланове: співвідносячись зі словесною системою загальної
мови, матеріально ніби збігаючись з її елементами, воно в той же час за своїми внутрішніми
поетичними формами, за своїм поетичним сенсом і змістом скероване до
символічної структури літературно- художнього твору в цілому»[Виноградов, с.6].
Ось це скерування до символічної структури твору може насичувати загальні назви
семами окремого денотата, наближаючи їх до власних, а власним назвам надавати
конотацій узагальнення, типізованості, підводячи тим самимїх до загальних.Опозиція
власне- загальне може уневиразнюватися.Саме
такий випадок маємо і в ситуації з Солдатом-солдатом, що стрівся Мандрівникові,
і в інших пізнаних ним феноменів життя і страждань людини.Можна говорити про
оказіональні антропоніми: Тінь Полів, Скорботна Тінь Полів, Вічна Мати,Самота,
Горе, Дух Могутній,Побратим. Міфонім Василіск - уособлення абсолютного
деспотизму, абсолютного горя: «Мандрівник голову підвів. І зблизька поглянув
прямо в очі Василікса.| Схрестився погляд: людський – і
звірячий.|
Пустий, мертвотний- іживий, гарячий[ 98]
У поемі це типова власна назва, яка вжита 10 разів,але в
грецькій міфології Василікс не є власною назвою.Теоніми Чорний
Бог і Білий Диявол теж позначені талановитою яскравістю авторки: «Негри Бога малюють
чорним, негри чорта малюють білим».З’являється й онімія «-Хто рознинає?| Кого розпинає?| -Білий Диявол- Чорного
Бога!»[с. 94].
Батьки Мандрівника імен не мають: « Гей, жили та й були | двоє бідних людей.| І такі вони були бідні…| І тому називали їх злидні» [c.68]. М.Р.Мельник, дослідниця ономастикону творів Л.Костенко,розглядаючи
питання ВН поеми « Мандрівки сонця»щодо імені батьків зазначила: « Тут потрібна
велика літера! Поетеса не вживає її , імовірно, тому,щоб підкреслити апелятивний
сенс цього прізвиська. Але вживає його завжди як прізвисько…Перед нами виразний
оказіональний антропонім, що є власною назвою…» [Мельник М.,
]. Отже,
ономастичне поле поеми має ще один антропонім- злидні.
У поемі «Мандрівки сонця» також виділяється
особливий клас власних назв- заголовки: «Зустріч перша і розділ перший
називається - Тінь Полів [c.75-76]; […Зустріч друга і розділ другий| : Кровоточивий Граніт»[с.77-78];
« Наступний розділ,вже реалістичний.| І зветься він Розпусна
удовиця»[ c.85].
Онімічний простір поеми
«Чайка на крижині» складається виключно з географічних назв-топонімів(хороніми-Польща,
Придніпров’я; ойконім-Щецін;
гідронім-Одр;урбаноніми-Башта семи плащів, Вали Храброго).Всі вони слугуютьпередусім
для локалізації, адресації зображуваного. Проте й у цьому творі головна колізія
виражається не без участі онімів: «О Польщо!| Я з Придніпров’я.|Я гість у твоєму краю»[ ],пор.: «І, нарешті,по Одрі-| темній, широкій-|на останній крижині |самотня
чайка пливе»[ ].
Отже, широке епічно-алегоричне полотно поем
раннього періоду творчості Ліни Костенко містить багато осягнень зростаючої
майстерності поетеси. Серед тих осягнень-її ономастичний простір,що гармонійно
поєднує древню українську фольклорну традицію з відважним новаторством.Зростає
ступінь майстерності поетичного використання онімів. Єдність оніма й художнього
цілого стає нерозривною.
Поетеса обирала ім’я своїм героям з вже
існуючих варіантів.Томиленко-це різновид антропоніма-патронім, адже у 1пол.ХVIIcт. прізвищ
як особливого антропонімічного класу не існувало.Антропоформули могли
поєднувати і особове ім’я і прізвисько,і особове ім’я з іменем по батькові. Томиленко-
патронім від староукраїнського язичницького імені Томило. Так само й антропонім Павлюк, адже
офіційне ім’я
гетьмана Павло Бут. Народ утворив від його імені меліоративну форму Павлюк, що
існувала паралельно із згрубілою Павлюга[ с.52]. Але поетеса вибрала
оптимальний варіант.Ще два антропоніми-це імена уславлених провідників козацьких
походів:Іван Сулима і Наливайко.Антропонім Іван Сулима згадується в поемі
тричі: Іван Сулима[ c.6] ,Іван[
с.143],Сулима[ с.192].
Тестова без варіантність імен «братів не азовських»засвідчує фольклорне підґрунтя
розбудови ономастичного простору поеми, саме у фольклорних текстах усталена
номінація тяжіє до без варіантності. Таким чином,антропонічне поле твору
складається з 6 найменуваньАдже згадується і Кобзар, що виконує думу про
братів азовських, але асоціативне онімічне коло замкнулося на Кобзареві-Шевченку.І антропонімДон-Кіхот
Ламанчський, асоціюється з характером Сахна Черняка.
Фактична назва думи: « Це- старовинна Дума Про
Братів,|котрі
тікали з города Азова»[ c.189], трансформована до
поетичного задуму поетесою: «…уривки того стогону,| що зветься Думою Про Трьох Братів
Азовських»[ с.197] і зазначене джерело
побудови сюжету твору « Літопис Львівський»[
с.199]- уся ідеонімія поеми.
Із 9 топонімів:хороніми Вкраїна,Січ,Січ Низова,Запоріжжя; ойконіми Азов(Озов),Прилуки,Боровиця, Кумейки,Кодак-фортеця;оронім
Савур-могила. «Із города Азова не великії тумани вставали,|Три брати
ріднесенькі із города Азова,| Із тяжкої неволі утікали»[ 189]; « Вийшов на Савур- могилу»[ 196]; « Шість тисяч під Кумейками
лягло»[ ]; «…та як ударив знов
із Запоріжжя»[ 183]; « …через усю
Вкраїну»[ 182]; « …на Січ
подався Низову»[ 198].
Астроніми
поеми теж суто українські: Муравський Щлях( Чумацький Шлях), Волосожар, Великий
віз, Малий(Віз)-«Над нами чорна ніч.І чорна сфера неба- зірки…Волосожар…Великий
Віз»[ 195].
Ідеонім-картина І.С.Їжакевича « Перебендя»: «
Може, він такий- як Перебендя пензля Їжакевича»[ 190]. Із теонімії: «Іще Господь
зласкавився над нами»[ 182], « приснивсь Іуда»[ 201], у тім числі і контекстуальної:
« З віконця виглянула смерть»[ 194].
Отже, безваріантність антонімів і дуже економний
ужиток власних назв надають поемі рис фольклорності. Залучення астронімів
дозволяє Л. Костенко дуже природно возвеличити своїх героїв. У сукупності
онімний простір твору своєю побудовою і своїм складом відтворює картину тогочасного
світосприйняття.
Антропонімія драматичної поеми « Сніг у
Флоренції»
Проблема поеми – наскрізна у творчості Л.
Костенко- про вічне й тлінне: « Як тісно в пам’яті сторіч! Як рідко зводяться титани! Створити річ ,
створити річ, котра ніколи не розтане!»[ Костенко 1987: 135]/ І тому твір
насичений протиставленнями[пор.Гольберг 1998: 106-107], перетворилися роздвоєннями.Скульптури
оживають або – тануть.Мармур стає снігом, а сніг- мармуром.І все це знаходить онімічне
втілення й онімічне увиразнення.
Головний
герой поеми- італійський скульптор Джованфранческо Рустичі фігурує в тексті в
двох іпостасях- як Старий, що доживає віку в монастирі м. Тур у Франціїі свій
творчий талант утратив, і Флорентієць, що веде бурхливе життя у Флоренції й творить нетануче: «Ти молодість моя, а я – твоя
руїна»[ Костенко 1987: 135]Не дуже придатне для поетичної обробки ім’я
скульптора набуває і поетичності, і варіативності,
і навіть етимологічної розшифровки: « я- скульптор навіть іменем своїм, я-
Рустичі, я- рустика, я- камінь»[Костенко 1987: 141]. « Я- Рустичі, я- рустика,
я- брила»,- повторює Старий[Костенко 1987: 169].
Той
перший, що залишив рідний край, спромігся лише на скульптуру Коня: « Коня немає
,він уже розтав»[Костенко 1987:167].А другий, Флорентієць, створив нетануче: «
на церкві в Сан-Джованні твій Іоанн, Левіт Фарісей», «скульптурна група: бронзові
фігури, котрі вивершують вже п’ять сторіч портал північний церкви Сан-
Джоованні»[ Костенко1987:168]. Та церква Сан-Джованні, яку і згадує Старий,є
одною з головних прикрас Флоренції.
Залежно від обставин головний герой іменується і повним ім’ям Джованфранческо
Рутичі(4 рази),і тільки прізвищем Рустичі(7 разів), і поєднанням прізвиська з
гіпокористмкоюРустичі, Джованні(2 рази), і Джованні( 1 раз). Але в ремарках
герой іменується або Старий, пор.: «Жест розпачу і туги в бік Старого[Костенко 1987:153, або Флорентієць: « Не чутно повернувся
Флорентієць»[Костенко 1987: 152].А в мові персонажів вони вже мають апелятивний
сенс і, відповідно, малу літеру: « Ти що, старий, говориш сам з собою?»[Костенко
1987: 146].Адже треба ураховувати специфіку твору- драматична поема. Рустичі(в
обох ужитках) згадується з шістьма різними найменуваннями 41 раз, а технічних позначень
– тільки Старий і Флорентієць- ужито 145 разів У тексті поеми наявні 72 власні
назви, вжиті 282 рази
Маріелла-любов і скульптурний витвір молодого
Рустичі: «Створив я мармурову Маріеллу.Та більш до душі мені жива!»[Костенко
1987: 155].У вжитках цього оніма важко розрізнити антропонім та ідеонім.І це
теж блискуча ономастична знахідка поетеси- онімічне вираження єдності :
« О Маріелла з мармуру! Жива?!», «О Маріелла! Вже немає нас.Ти що , прийшла моїм
надгроб’ям стати?»[Костенко 1987: 156].
Двох ченців Л.Костенко позначає лише контекстуальними он імами: Перший
монах, Другий монах. Власне онімічних позначень вони не мають, досить
контекстуальної антропонімії. У тексті є ще одна опозитивна пара дійових осіб-Сублімований
чортик і брат Домінік.Ця колоритна пара створює друге , не так процесуальне ,
як духовне фарсове коло до головної колізії поеми.
Згадуваних у творі осіб -25, і всі вони реальні, історичні особи. Найчастіше,
9 раз, у поемі згадується геніальний митець Доби Відродження Мікеланджело(4
рази) або його ще називали Буонарроті(5разів): « а Мікеланджело, чи не ровесник
твій?»[ 140], «Буонарроті захищав фортецю»[ 159]. У використанні обох імен однієї людини
віддзеркалюється головний ономастичний прийом- роздвоєння , але в цьому випадку
роздвоєність тільки форми ім’я.
Володар Флоренції,знавець і покровитель мистецтв Лоренцо, згадується 8
разів: «Лоренцо був, а ці вже не Лоренцо.| Вони,як гусінь , об’їдять Флоренцію»[ 1987: 151]. Антропонім
Данте має 5 ужитків: «О, не порівнюй. Данте був вигнанець.|А ти втікач. Ти сам покинув, сам»[ 1987:158].По три ужитки мають
антропоніми Леонардо да Вінчі, Франціск Ассійзький;по два- антропоніми Катулл,
Бокаччо,Вазарі, Юлій, Савонарола. В останньому випадку маємо ще одну формулу
роздвоєння- злет і падіння.У поемі 17 осіб представляють Італію та її
попередника- Рим, 4-Францію,а ще 4- діячі різних країн: равин Бен-Езра,Тимур,Даміано,король
Альфон.
Хоч дія поеми відбувається у Франції, поема – про Італію .І топонімів,
що представляють Італію, в чотири рази більше, ніж тих, що стосуються
Франції.Серед топонімів(а їх у поемі 21) вжиті: хороніми-Флоренція( 25 ужитків),Італія,Еллада,
Тоскана; ойконіми-Париж,Тур,Лугарно,Рим Сан- Марко,Равенні, ; гідронім-Лаура, оронім- Апенніни, долина
Арно; годним алея Фонтебло; агроонім Етруська пристань та ін.
Важливим компонентом ономастичного простору становлять іде оніми- переважно
назви скульптур і архітектурних споруд: церква Сан-Джованні, Санта- Марія,
Санта- Кроче, «Мойсей»,Сад Скульптур.
Теоніми
слугують засобами образності- Мадонна,Хреститель Іоанн,Свята Тереза. Міфоніми осягаються в притаманній поетесі афористичній
манері, це боги, герої римської міфології:Амур, Атлант,Меркурій,Одіссей,Фенікс.
Отже, оперуючи виключно історичним,заданим темою матеріалом,Ліна
Костенко вибудувала ономастичний простір поеми напрочуд майстерно.Від
онімічного центру розходяться онімінні хвилі,відбуваються семантичні переходи
за моделлю» «істота- її скульптура», «антропонім чи теонім- ідеонім.
Один з найбільших поетичних творів Ліни
Костенко-поема « Берестечко»- теж має ґрунтовний шар ономастичної лексики.Для
ономастики поеми характерна «багатошаровість», крім називної функції,. ВН
несуть стилістичне навантаження.
«Берестечко»- найбільш яскравий приклад використання топоніміки як
семантичного і стилістичного засобу. У поемі вжито 320 топонімів. Найуживанішим
топонімом у творі є Україна, що вживається 25 разів. Назва країни
персоніфікується: «Вся Україна хвора від чуток»[Костенко, 2010:47], «Лежить
твоя зглузована Вкраїна, схрестивши руки всіх своїх шляхів»[Костенко 2010:59].Використання
топонімів з часовими конотемами у семантиці служать правдивому відтворенню
дійсності.Топонім Берестечко(10 ужитків) одразу в читача викликає асоціації з
однією з найбільших військових поразок в
українській історії, стає її символом : «Моя поразка зветься Берестечко»[Костенко,2010:20]Через
топоніми(ойконіми) Ліна Костенко
застосовує особливий прийом зображення історії України шляхом введенняу
текст широкої палітри назв населених пунктів, переважно українського походження.
Хороніми в тексті – це назви країн, з яким Україна мала відносини(найчастіше
воєнні): «І кожен тягне тебе,душогуб, за
руки –Річ Посполита з царем, азіяти- за п’яти. Литва- за чуб[Костенко.2010:27], « Дрижала Порта
Оттоманів,Молдова, Крим і Семиград!»[Костенко,2010:49],
«Лежить Німеччина в руїнах»[Костенко,2010:57], « Всі люблять Польщу в гонорі і в славі. Всяк
московит Московію трубить»[Костенко, 2010: 29], «У вас- Британія. Довкола
море, й не одне[ 28], « Посол з
Венеції з’являвся»[ 24].Весь обшир політичної інформації Ліна Костенко передає через застосування
топонімів.
Введення у текст твору ойконімів визначає у
Ліни Костенко національний характер українців: «..лляні Сорочинці!» [ 14], «Попасне,
Очеретяне, Гречане, Затишне, Бурякове і Хмільне|,Прилуки,Луки,Липи,
Липовеньки.»[ 21];
« А де ж мої Немиринці і Гнівань,Велике
Дрюкове,Драчі,Шабельники?!»[ 24]. Перелічення
великого масиву топонімічних назв дозволяє визначити етимологію української
топоніміки: « Он Димер-все дим арики й домарики.Сховалися,либонь, під хвартухи
Мар’янівкам,Мотронівкам, Варварівкам| Іваньки,Андруші і Явтухи»[ 25].Часто через ойконіми автор нагадує про
чорні сторінки історії: « Куди не глянеш –Гайворон і Галич. Чорнобиль, Чорнобай
і Чорторий»[ 24]. « Скрізь Лиховки,Недогарки,
Топильно|,Погарщина і Рубані Мости|.Зарубинці, Попільня, Попелюхи.|Попонне, П огорільці, Гробове»[ 26 ].Через
ономастичну призму подає Л. Костенко піднесення
національного духу:ойконіми Пилява, Жовті Води стали символами національної перемоги:
« Коли вступив у Київ я комонно-Після Пиляви,
після Жовтих Вод»[ 38]
Водночас з подієвою інформацією ономастичні
засоби передаютьі емоційний настрій,надають емоційно- експресивного забарвлення
сюжету: « Горить Волинь. Болить Галичина|.І вже вступає в Київ
Радзивіл»[ 41]
Зі стилістичною метою застосований античний
ойконім Карфаген: « І я димів, як попіл Карфагена»[ 49].Багатошаровість топонімії відбивається і в цьому прикладі:Карфаген-
місто –держава, яке було знищене римлянами.Таким же знищеним Карфагеном
відчуває Богдан Хмельницький після поразки під Берестечком.
Гідроніми в мовній канві поеми
нечисленні.Переважно вживаються назви українських рік: «Від Ворскли до
Дунаю»[ 36], « Дніпро і Буг,І
Тясмин»[ 47], « Чого ж ти їх не
вистріпав на Стрипі? Тепер не програв на Пляшовій!»[ 58], « Згадав
степи…Молочну,Янчекрак»[ 58]. Згадується й одне з
найкрасивіших озер України- Світязь: « У Волині є око Світязя, Воно також
дивиться в ніч[ 54]».
Символом
залучення України до великої політики ХVI Iстоліття є гідронім
Ла- Манш: « Гуляли вітри на Ла- Манші[ 28]».
Таким
чином, топоніми складають більшість ономастичних одиниць поеми. Добір топонімів
настільки широкий і різноплановий, що,окрім своєї прямої функції – називання
населених пунктів,- вони виконують і експресивну, і стилістичну. Ліна Костенко
застосовує величезний масив українських топонімів для панорамного зображення
подій української історії,за допомогою топонімів розшифровує ментальний код
нації.
Функціонально антропоніми виконують ролі
називання тих або інших дійових осіб, передають ставлення автора до
зображуваного.Їх у поемі «Берестечко» 294 приклади. Близько четверті (27) від
загальної кількості антропонімів складають імена сподвижників Богдана
Хмельницького: « Стояв Богун,як лицар із казок.Сміявся зором відчайдушне карим…всіх
добрих слів достойний Джеджалик. І Ганнин брат, Іван Золотаренко своїх
преславних ніжинців привів.[ 15].Поданий
у творі обшир українських прізвищ,для яких характерне « промовисте» походження,має і яскраво виражену етимологію: «Оце ж мої
Волинці,Пінчуки. Мої Драчі, Немиринці і Гнівань! Шевці.КравціБроварникиТкачі.Дейнеки
Запорожці Завірюхи.Тютюнники.Кушніри.Орачі.Прудиуси. Плачинди.Одчайдухи»[ 63].
Через антропоніми
передається знесиленість головного героя, задіявши тавтологію на основі прізвища Хмельницького:
Хмелій, Хмельницький![ 26], Я Хмелем був.
Тепер моє похмілля[ 28]; Як Святополк, що
звався Окаянний,я в цій фортеці об каміння б’юсь![ 30].
За
допомогою антропонімів автор підкреслює протистояння України й тогочасної Росії,
добираючи неблагозвучні варіанти російських прізвищ: А прізвища! Неплюєв.
Портомоїн. Старухин. Єхинєєв. Бутурлін[
55].Використовуючи антропоніми- прізвища польських магнатів, Ліна
Костенко подає картину історичних передумов, що спричинили вибух Визвольної
війни:Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл – для світла уночі![ 64]. Князь Вишневецький вішає
повсюди,а Лащ у церкві вирізав людей.[ 65]. Через аптропонімію «прозоро»
визначаються характери ворогів:Чернецький, чорно в роті, а в душі стократ. І
Страус довгоногий. І Хубальт висівчаний.[ 62].
Про
ґрунтовну освіту Богдана Хмельницького свідчать прізвища давньоримських
істориків, митців:Вергілія, ПлініяПлавта, Катулла, Марка Аврелія. Листування з
«мадам де Шуазі», зустрічі з інженером Бопланом та історико Шевальє свідчать
про знання не лише латини, а й сучасних європейських мов.
Вживання
антропонімів Гелена,Тиміш розкривають трагедію особистого життя головного героя:
Оту гадюку,змію зелену! Мою Гелену…мою Гелену…[ 29], Сину
мій Тимоше,степове лев’я! Сину мій Тимоше, степове орля![
30]. Повторення цих імен надає
відчуття щирості почуттів Богдана Хмельницького.
Отже,антропоніми в поемі « Берестечко» мають такі функціональні
навантаження: виконують номінативну, суто називну функцію; виконують
хронотопічну функцію; характеризуючу функцію,за якою онім кваліфікує саме свого
носія, а не визначає його хронотопічний, соціальний чи віковий статус. Функція виразовості, образності, тропеїчності охоплює значну частину антропонімів твору.
Загальна кількість випадків вживання те онімів
у поемі « Берестечко» - 87 одиниць.з них християнські образи складають 85%. Часто автор
використовує народнорозмовні згадування
Бога: Все у Божій волі[ 16], Їй-Богу ж йому, псяюсі,
не з медом[42], Мій Боже, що ті люди
мелють [46].
Застосовуються в поемі і те оніми,характерні
для православної течії християнства:Вгорі перо, на грудях Божа Матір[ 21],
Молюся нашій пресвятій Покрові[ 36]
.Ужитий синтетичний образ язичницької матері-
захисниці - Оранти Божої мати: Ну,
якби нам матін ка Оранта підкинула
Вергілія чи Данте?[ 31].Релігійне свято Спас( яблучний) виступає в поемі як втілення одного з найщасливіших моментів життя гетьмана: колись, було,конячку запряжу
та й повезу у Паволоч на Спаса[ 67].
Усього 0,02%серед теонімів слів ,
що називають сили , протилежні Богу: І чорту-на, і Богу-на[ 56].3% серед теонімів складають згадки про
Страшний Суд: А на Страшному стрінемось
Суді [ 20].Теоніми з біблійних
притч: жінкаЛота, Йона , Мойсей.Вифлиєм,цар Ірод,Армагеддон.Богдан Хмельницький
у внутрішньому монолозі звертається до біблійних мудреців і святих: Отут ти
помилився, премудрий Соломоне. Поразка- це поразка[ 54], Як казав цар Давид: тісно мені звідусіль[ 63].
Поема
« Берестечко» за будовою-внутрішній монолог гетьмана Богдана Хмельницького, людини освіченої,
обізнаної зі здобутками світової філософії та поезії.
Комментариев нет:
Отправить комментарий